Добридень, люди! Вбитий на снігу,

 я спам'ятався в зоряній пустелі.

 І все, що має на землі вагу,

 осипалось, як мертві імортелі.

 Там, на землі, щось падало, цвіло,

 було рожеве, синє і зелене.

 Мені вітри позичили крило,

 я бачив землю за віки від мене.

 Я натомився жити без душі.

 Нема на чому записати строфи.

 Усі арапи-предки й гармаші

 Кричать в мені зігрітися хоч трохи.

 Я сам не знаю, скільки тут пробув.

 Не хочу я ні вічності, ні слави.

 В безсмерті холодно. Я хочу в Петербург.

 Вдягтися в тіло і напитись кави.

 Там, на столі, лежить моє перо.

 Воно лежить, воно давно не пише.

 Я хочу вірші написати про -

 Про те, як вітер гілочку колише.

 Я хочу встати вранці, на зорі.

 Любити жінку, ждать листа з Одеси.

 Я хочу волі, волі!.. А царі?

 Я хочу жити, жити!.. А Дантеси?

 Я сто поем ще маю на меті,

 а я дивлюсь у вічі пістолету...

 В безсмерті холодно. І холодно в житті.

 О Боже мій! Де дітися поету?!