План

І. Там, де пройшло дитинство.

ІІ. Острівець краси і гармонії.

1. Квітуче подвір’я.

2. Бузковий цвіт дитинства.

3. Старий сад.

4. Минуле не повертається.

ІІІ. Залишивши часточку себе.

Згадуючи дитинство, проймаєшся дивними відчуттями. Якось щемно

стає у грудях, коли згадуєш подвір’я, на якому зробив перші кроки. Неве_

лике, затишне, повите виноградною лозою, воно ледве пропускало сонячні

промені. Улітку захищало від спеки, взимку — від сніговіїв. Восени падо_

лист застеляв землю пухким килимом, на якому бурюкалися ми,

діти. А піднімеш голову вгору — налиті кетяги винограду. Ледь прибиті ран_

ковою памороззю, яка стікала вдень прозорою краплею, виноградні грона

здавалися прозорими, навіть насіння проступало крізь блідо_рожеву обо_

лоночку і манило дитячу уяву. Тоді татко брав мене на руки, підіймав угору

і я діставав губами стиглі виноградинки. А на дверях, притулившись до од_

вірка, стояла мама й удавано сердилася, побачивши моє замурзане личко.

А потім ми всі весело сміялись. Навесні батько обрізав лозу — і подвір’я

світлішало, щоб уже в травні зазеленіти знов.

Наш будинок був розташований на околиці селища й одним боком

дивився на байрак. А на іншому боці яру височіли багатоповерхові бу_

динки. Наш невеликий провулочок складався з одноповерхових буди_

ночків приватної забудови і був невеличким острівцем краси і гармонії

посеред великого гамірного міста.

Нашій сім’ї належала одна частина будиночка, з іншого боку височів

сусідський паркан. Бабуся вважала, що цей паркан псує красу, і засаджу_

вала його плетючими квітами. Коли зацвітала червона красоля та різно_

кольорові чашечки кручених паничів — паркан зникав, перетворюючись

на барвистий яскравий килим.

Невеличкий штахетник огороджував бабусин палісадник перед вікна_

ми від вулиці. Чого там тільки не було! Квіти змінювалися залежно від сезо_

ну, наповнюючи подвір’я пахощами літа, але бабусиною гордістю завжди вва_

жалися троянди. Вона вирощувала їх із пагінців, захищала від негоди, а коли

вони зацвітали — не могла намилуватися ними. А одного разу вона вирос_

тила троянду_плетючку, колючу_колючу, але невимовно прекрасну.

Мені найдужче подобався білий бузок, який ріс під вікном моєї кімна_

ти. Бабуся посадила його на честь мого народження, але він обігнав мене

в рості. Щороку на День Перемоги ми з бабусею ламали бузок і йшли до

Меморіалу Слави. Бабуся підіймала мене на руки, і я клав білий букет до

вічного вогню. А повертаючись додому, я бачив, як біліли бузкові квіти

на фоні червоного цегляного будинку і ледь торкалися мого вікна.

Навесні наш будинок змінювався, бо змінювався сад за ним. Спочатку

він вирував білою завірюхою яблуневого і вишневого цвіту, трохи згодом

потопав у зелені, а ще пізніше — у багрянці налитого плоду. Невеличкі

віконця блищали чистими шибками, що зоріли і вабили різним теплом.

Звідти я пішов у перший клас, а коли батьки одержали квартиру у ба_

гатоповерховому будинку в іншому районі міста, я відмовився з ними пе_

реїжджати, залишившись жити у бабусі.

А тепер, коли бабусі не стало, я ходжу до школи в новому районі, де

живуть мої батьки. Мені подобається і мій дім, і нова школа, і мої нові друзі.

Але там, в старому районі, залишилося не тільки моє дитинство, а й час_

точка мене самого. Іноді навіть уявляю, що відчиняю хвіртку, а там на по_

розі стоїть бабуся і чекає на мене. Знаю, що чудес не буває, що минуле не

повертається. Але в серці на все життя залишаться спогади про старень_

кий чепурний будиночок, огорнений серпанком саду,— моя рідна домівка.