Із моря дмухнув холодний вітер, пронизуючи до самих кісток. Весна

видалася холодною. Дрібний дощ швидше нагадував осінь, аніж весну.

Сіре небо зливалося з сірим пінявим морем, сірими скелями, сірими ши_

нелями. Оце так південь!

У Керчі майже не було дерев, а ті, що і були, вже давно порубано на

дрова. А тепла все не було, весна затримувалась. Бійці грілися біля вимо_

чених у солярці цеглин, які були за грубку. Попереду ще запеклі бої за

звільнення Криму, треба триматися. Особливо важко було пораненим.

Авіація довго не присилала транспорту для їхнього перебазування в тил.

Не вистачало їжі, але найбільше докучала нестача тепла.

Наказ був коротким: знайти дрова.

На завдання вирушили вп’ятьох. Молоді і дужі, стрункі як кипариси,

бійці пригиналися до землі, щоб залишитися непомітними. Треба було

дійти до двоповерхового будиночка, що притулився в скелях — єдиного

ще необстеженого ними об’єкта. Можливо, там залишились які_небудь дро_

ва: вікна, двері, меблі, словом, те, що добре горить.

До будинку дістались нескоро — фашисти стріляли трасуючими —

увійшли у спустілу оселю. Невимовно зраділи затишкові і знайденим дро_

вам: посеред спорожнілої кімнати стояв великий чорний рояль. Кришка

лежала осторонь, хтось уже відламав, залишилося небагато — розбити де_

рев’яний корпус і нести дрова в розташування частини. Але ніхто не на_

важувався зробити перший удар.

Аж ось до роялю підійшов один із бійців, високий худорлявий хло_

пець, і, схилившись над інструментом, заграв «Полонез» Огінського. Зву_

ки розливалися по порожній оселі, наповнюючи солдатські душі теплом

і спогадами про мирне життя.

Того дня вони поверталися майже без дров, прихопили тільки відла_

ману кимось кришку. Удуші кожного звучала музика.

Із моря знову дув холодний вітер, пронизуючи до самого тіла бла_

генькі солдатські шинелі. Але бійці не помічали того холоду, на серці було

тепло.